Упродовж останнього місяця триває дискусія навколо рішення Вченої ради Ужгородського національного університету про об’єднання з Мукачівським державним університетом. Це рішення викликало багато запитань і показало, що в університеті є серйозна проблема з управлінням і реальною роллю академічної спільноти.
Заслужений юрист України Михайло Рябець пояснив на своїй офіційній сторінці у фейсбук ситуацію та окреслив ключові моменти щодо автономії університетів і формування керівництва факультетів.
З’ясувалося, що низка факультетів тривалий час очолюється виконувачами обов’язків деканів. У деяких випадках статус «в.о.» зберігається роками. Повноцінні вибори або конкурси не проводяться, або їх відтерміновують без публічних пояснень. Через це декани опиняються в залежності від адміністрації університету, а факультети перетворюються з самоврядних академічних спільнот на прості структурні підрозділи.
В українських університетах формально існує конкурс на посаду декана, кандидати подають програми розвитку, відбуваються обговорення з колективом, але остаточне рішення ухвалює ректор. Він укладає контракт, призначає декана і визначає, чи продовжити його повноваження. Якщо ректор не призначає постійного декана, факультет очолює виконувач обов’язків. Така практика створює залежність від адміністрації, а не від колективу факультету.
У класичних європейських університетах все виглядає інакше. Декана обирає рада або сенат факультету, а ректор лише затверджує обрану кандидатуру. У Німеччині, Польщі, Чехії, Франції, Австрії та Італії рішення про керівництво факультету виходить від академічної спільноти. Ректор не є одноосібним центром кадрової влади, а декан — представник колективу, а не призначений зверху менеджер. Навіть у Скандинавії конкурси передбачають реальну участь рад і колективу, а рішення не є одноосібним адміністративним актом.
Така практика забезпечує реальну автономію університетів. Автономія проявляється не в деклараціях, а в здатності факультетів обирати своє керівництво, приймати рішення і не залежати від адміністративної вертикалі. Без цього університет втрачає внутрішню свободу, відповідальність і академічну гідність.
Для України питання формування деканів — не формальність. Воно показує, чи академічна спільнота має реальний вплив на управління, чи рішення приймаються адміністрацією, а факультети лише погоджують вже визначене. Якщо статус «в.о.» стає інструментом контролю, а не тимчасовою мірою, це ознака залежності, а не автономії.
Справжня університетська автономія починається там, де факультет і академічна спільнота мають право обирати своє керівництво, а не лише погоджувати призначення. Університет — це спільнота вчених, і саме вона визначає рівень свободи, відповідальності та довіри, – наголосив Михайло Рябець
